Боротьба з пристрастями

«Багато подвигів і зусиль вимагається в молитвах, щоб досягнути незворушного стану думки, якогось іншого сердечного неба, в якому живе Христос, як говорить апостол: «Хіба не знаєте самі по собі, що Ісус Христос у вас перебуває? Хіба ви не випробувані?» (2 Кор. 13, 5).

Взяв Господь людину, котру створив, і поселив її в Едемському саді, щоб вона порала і доглядала його (див. Буг. 2, 15), розуміючи цю заповідь не тільки у власному, чуттєвому значенні, але і в духовному, вищому її значенні. Раєм вони (св. Отці) називають душу перших людей, як місце перебування в них повної Божої благодаті й місце родючості різноманітних духовних чеснот; поранням цього духовного життя — те, що потім почало називатися «умовим діланням», а догляданням цього умового ділання — підтримування вже досягнутої душевної чистоти.

Диявол з демонами після того, як через непослух зробив людину вигнанкою з раю, відлученою від Бога, отримав доступ мисленно хитати розумну силу всякої людини і вдень і вночі, в когось сильно, в когось несильно, а ще в когось дуже сильно. Й інакше не можна захоронитися від цього, як постійною пам`яттю про Бога — тобто якщо у серці силою хреста відбита пам`ять про Бога, утвердить ум в непохитності. До цього ведуть всі зусилля мисленного подвигу, якому піддають себе на поприщі віри. Кожен християнин зобов`язаний це чинити, і якщо не так у нього йде справа, то дарма він жив у подвигах. Заради цього подвигу виконуються всі різноманітні духовні вправи кожним, хто має в собі Бога, шляхом довільних терпінь, щоб прихилити милосердя всевладного Бога, — дарувати людині знову її первинне достоїнство й щоб Христос закарбувався в її умі, як говорить апостол: «О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас» (Гал. 4, 19).

Пристрасті — ті ж скорботи, й Господь не відділив їх, але сказав: «І клич до Мене за лихої години, Я визволю тебе, і ти Мене прославиш!» (Пс. 50, 15). І тому у відношенню до будь-якої пристрасті немає нічого кориснішого, як призивати ім`я Боже... А нам, немічним, залишається лише вдаватися до Ісусового імені, бо пристрасті, як сказано, є демони — і втікають (від призивання цього імені).

«Отже, якщо хочеш отримати перемогу над пристрастями, то молитвою з Божою допомогою зійди в глибину серця і там прослідкуй за наступними трьома сильними велетнями, — маю на увазі: забуття, розслабленість і незнання, за цією опорою мисленних чужоземців, через яких інші пристрасті повертаючись, діють, живуть і міцніють в душах, які люблять насолоджуватись. Але ти великою увагою і наполегливістю ума з допомогою з висоти, знайшовших цих, багатьом невідомих злих велетнів, легко вже потім знову ж увагою і молитвою зможеш визволитися від них».

«Як злодії, бачачи, що в якомусь місці лежать царські знаряддя, нападають не як-небудь, — так і той, хто поєднав молитву з серцем, не як-небудь обкрадається мисленими злодіями» (Ліствичник).

«Найголовніше діло подвижника полягає в тому, щоб коли увійде в своє серце, вступити у боротьбу з сатаною і зненавидіти його та, протидіючи його думкам, боротися з ним» (Макарій Великий).

«Завжди той, хто перебуває у своєму серці, далекий від всіх красивих речей цього життя і, ходячи духом, плотських похотей не може зазнавати. Оскільки таким чином він звершує свій шлях, оточений чеснотами, маючи ці самі чесноти ніби за сторожів при дверях свого міста чистоти, то всі хитрощі бісів проти нього залишаються невдалими» (Діадох).

Добре сказав святий, що даремними залишаються хитрощі ворогів, коли ми перебуваємо в глибині наших сердець, і це тим більше, чим більше ми там утвердимось.

«Постарайся увійти до внутрішньої своєї скарбниці і побачиш скарбницю небесну. Бо і це — те саме; і один раз входячи ти бачиш їх обох. Драбина в оте царство захована у твоєму нутрі, тобто в твоїй душі. Омий себе від гріха й знайдеш там щаблі сходження, по яких зможеш піднятися до нього».

«Дві сили, зовсім протилежні між собою, впливають на мене: сила добра і сила зла, сила життєва і сила смертоносна. Як духовні сили, вони невидимі. Добра сила за допомогою моєї свобідної та щирої молитви завжди проганяє злу силу, і сила зла сильна лише злом, яке ховається в мені. Щоб не терпіти безперервно холоду злого духа, треба постійно мати в серці Ісусову молитву: Ісусе, Сину Божий, помилуй мене. Проти невидимого (диявола) — невидимий Бог, проти міцного — Найміцніший».

Отже, знову утвердившись у молитовному віддані себе Богові та Його благодаті, викликай кожного із збудників гріха й намагайся відвернути від них серце і направити його на протилежне, — цим вони будуть відрізані від серця і будуть мусити завмерти. Для цього дай волю здоровій розсудливості, а по її слідах веди й серце.

Ця праця є найсуттєвішою для того, щоб переломити волю. Таким чином, завжди треба трудитися над собою, поки замість жаління себе не відродиться безжалісність і нещадність до себе, не відчується прагнення страждань, бажання мучити себе, виморити і тіло своє і душу; доки замість догоджання людині не утвориться з одної сторони очищаюче відвернення від усіх недобрих звичаїв і зв`язків, вороже противленням їм, а з другої — осудження себе на всі неправди та людську ганьбу; доки замість смаку лише до матеріального, чуттєвого, видимого прийде огида до них і омерзіння, і почнеться шукання й прагнення тільки духовного, чистого, Божественного; доки замість приземленості, обмеження життя і земного щастя не виповнить серця почуття паломництва на землі з єдиним стремлінням до вітчизни небесної.

Таким чином, услід за збудженням благодаті перше, що належить свобідній волі людини — це рух до себе, який здійснюється в 3-х актах: 1) схиляється на сторону добра — вибирає його; 2) знищує перешкоди, розриває пута, які тримали людину у грісі, виганяючи із серця жаль до себе, догоджання людині, схильність до плотського і приземленість, і замість них, збуджує безжальність до себе, позбавлення смаку до плотського, віддання себе усякій ганьбі і переселення серцем у майбутнє з почуттям тимчасової мандрівки тут, на землі; 3) нарешті, має натхнення відразу вступити на добрий шлях, ніскільки не послаблюючи себе, а тримаючи у постійному напруженні. Таким чином, у душі все стихає. Збуджена, звільнена від усіх пут, людина з повною готовністю говорить собі: Вставши, йду!

З цієї миті починається другий рух душі — до Бога. Коли людина перемогла себе, оволоділа усіма причинами своїх дій, повернула собі свободу, вона має тепер всю себе принести в жертву Богові. Значить, справа зроблена лише наполовину.

« Але не дайте місця дияволу».

Диявол не має доступу до душі, коли вона не відчуває ніякої пристрасті. Тоді вона світла, й диявол не може дивитися на неї. Коли ж вона попустила хід пристрасті й погодилася на неї, тоді стає темнішою, і диявол бачить її. Він сміливо приступає до неї і починає в ній господарювати. Два головні гріховні порухи часто тривожать душу — похіть і дратівливість. Кого встигає ворог подолати похіттю, того й залишає з нею, не тривожачи або легко тривожачи гнівом; а хто не піддається похоті, того поспішає підштовхнути до гніву й збирає навкруг нього багато дратуючого. Хто не розбирає хитрощів диявола і на все сердиться, той дає дияволу місце, дозволяючи гніву долати себе. А хто придушує будь-яке збудження гніву, той противиться дияволу й відганяє його, а не тільки не дає місця в собі. При гніві дається місце дияволу зразу ж, як тільки гнів признається справедливим і задоволення його законним. В той самий момент ворог входить у душу й починає вкладати у неї думку за думкою — одну роздратованішу за іншу. Людина починає горіти в гніві, як у полум`ї. Це — диявольський, адський вогонь. А бідна людина думає, що вона так горить від ревності за правду, тоді як у гніві ніколи не буває правди (див. Як. 1, 20). Це свого роду омана у гніві, як буває омана в спокої. Хто придушує зразу ж гнів, той розсіює цю оману й диявола відкидає тим так само, як інший з пересердя сильно вдаряє когось у груди. Хто з тих, які сердилися, після вгамування гніву, добросовісно розібравши справу, не знаходив, що в основі роздратування була неправда? А ворог перетворює цю неправду у правду й витягує її на таку височину, що здається, ніби й світ не зможе стояти, якщо не задовольнити наше обурення...

Ти не можеш не пам`ятати зла, не ворогувати? Будь ворогом, але ворогуй проти диявола, а не проти свого брата. Для того й дав нам Бог на озброєння гнів, щоб ми не власні тіла проколювали мечем, але щоб встромити ціле його вістря у груди диявола. Встроми туди свій меч по самий держак, якщо хочеш, втисни й держак і не витягай його звідти ніколи, навпаки, встроми туди ще й другий меч. А це станеться тоді, коли ми будемо щадити один одного, коли будемо миролюбно ставитися один до одного. Нехай я залишусь без грошей, нехай я загублю свою славу та честь; мій товариш дорожчий мені за все. То ж будемо говорити один одному: не оскверняйте своєї природи задля грошей і слави.

Згадаймо, як діють ворожі спокуси. Розмах ворожого меча — навіяння думки у надії, що у серці відізветься до неї співчуття, на основі якого він потім збуджує велику спокусу. Виникає, наприклад, в уяві особа, яка образила — це ворожий помах меча. Коли на це в серці відізветься неприємне почуття до цієї особи — це означає, що меч пройшов до тіла душі та зранив її. Тоді ворог підскакує до душі й піднімає в ній цілу бурю ворожнечі і помсти. Але коли у серці лежить постійна прихильність опускати образи й тримати себе завжди у тихій лагідності та мирі зі всіма, тоді скільки б ворог не напружувався представляти душі у думках людей, які образили, у серці не буде їм жодного відголосу й, таким чином, ворогу не буде до чого приплести й свою спокусу. Удар його меча відскочить від серця, як від воїна, зодягнутого в броню.

Не промовляти в гніві — велика досконалість. В основі цього лежить відсутність роздратованості серця, а вона, як іскра, гаситься відданням себе на волю Божу з усвідомленням, що неприємності Бог допускає для випробування, аби показати нам наскільки міцна наша добра внутрішня настанова... Це й зобов`язує нас тримати себе в таких випадках благодушно, вірячи, що сам Бог дивиться на нас в цю хвилину. Правильна й та ваша думка, що всі, хто роблять нам неприємності, є знаряддям в руках ворога. Ось чому, коли хтось спричинює вам неприємності, завжди думайте, що позаду них стоїть ворог, який розпалює їх і викликає образливі слова та діла.

Зміст цієї притчі зрозумілий. Красуня зображає грішну душу, яка в покаянні звернулася до Господа й з`єдналася з Ним, щоб лиш Йому належати, лиш Йому служити. Колишні приятелі — пристрасті. Свист їх — це рух пристрасних думок, почуттів та побажань. Втеча у внутрішні покої є укриття у нутрі серця, щоб стати там перед Господом. Коли це здійсниться у нутрі, то все пристрасне, що занепокоїло душу, яким би воно не було, — відходить само по собі й душа заспокоюється.

І взагалі поставте за закон — що міряти дозволено тою дією, яку воно робить у нутрі. Те, що будує, дозволяйте собі, а те, що руйнує, не дозволяйте за жодних обставин. Хто при свідомості, протягне руку до склянки з питвом, у яке, як йому відомо налита отрута?!

Щоб думки не блукали, треба придбати таке почуття, щоб бути безвихідно у серці з Богом... і стороннім думкам не буде місця. Щоб не осуджувати інших, треба глибоко відчути свою гріховність і вболівати над нею, оплакувати душу, мов мерця. Хтось сказав: коли свій мрець вдома, не будеш турбуватися про мерців по сусідству.

Коли нападають недобрі думки, треба відвертати від них око ума, і, звертаючись до Господа, Його іменем відганяти їх. Але коли думка торкнеться серця, і це лукаве мало-помалу насолодиться нею, тоді треба сварити себе й просити Господа про помилування до тих пір, доки в серці народиться протилежне почуття; наприклад, замість осудження, возвеличення іншого або сердечне почуття поваги до нього...

Ось і треба заздалегідь підготувати у серці тихе містечко, біля ніг Господа. Прийде тривога?... відразу ж туди, й кричати, кричати, ніби відчитувати чорну неміч, і Господь допоможе: усе стихне.

Людина, яка свідомістю та серцем на стороні пристрасного, вся пристрасна й противна Богу. Людина, яка на стороні безпристрасного, хоча в ній є і долають її пристрасті, не є противна Богу завдяки нелюбові до пристрастей і бажанню не за їх законом, а за волею Божою.

Питання про головний пункт внутрішньої боротьби вирішується наступним чином: зійди увагою в серце, стань там перед Господом і не допускай туди нічого гріховного. В цьому й полягає внутрішня боротьба.

Треба розрізняти лише почуття, які стосуються характеру особи, і почуття скороминучі — прийшли та пішли. Доки не умертвлені до кінця пристрасті, погані думки, почуття, порухи та задуми не припиняться. Вони зменшуються по мірі зменшення пристрастей. Джерело їх — наша пристрасна половина. Сюди й треба спрямувати всю увагу. Є один засіб. Безперервна пам`ять про Господа з молитвою до Нього. Божі старці вміли цим відганяти все погане й втримувати себе в доброму настрої. Навик до Ісусової молитви є зовнішньою стороною тієї зброї. По суті це те ж саме, що затворництво. Свідомістю в серці бути з Господом, призивання якого проганяє все погане. Почитайте в Ісихія про чування. Праця і наполегливість — все долають.

Бо як при відсутності Його (молитви Ісусової) стікається до нас все шкідливе, не залишаючи місця нічому корисному для душі, так у Його присутності все зле відганяється.

Демони ніяк не можуть заволодіти чиїмось духом або тілом, не мають влади увірватися в будь-чию душу, якщо спочатку не позбавлять її всіх святих думок і не зроблять пустою та позбавленою духовного споглядання.

Головне монаше правило це — бути невідступно умом і серцем у Бозі, або безперестанно молитися; для підігрівання цього подвигу установлені певні молитвослів`я — круг денних служб, які відбуваються у церкві, й деякі келійні моління... Але головне — вся сила у постійному почутті до Бога, яке нехай зігрівається так, як вміє. Це закон! Як тільки це почуття є, то всі правила замінюються ним одним; а якщо нема, то його не можуть замінити ніякі читання. Молитвослів`я призначені для того, щоб підтримувати почуття, а якщо не підтримують, то вони не потрібні. Праця є, а користі немає. Це — зовнішній одяг, для якого або під яким нема тіла, або тіло, в якому немає душі.

Боже мій! Які суворі порядки приписані! ...Але інакше не можна сказати, лише так.

Для умової молитви властиво відкривати пристрасті, які ховаються і тайно живуть в серці людини! Вона й відкриває їх, і приборкує.

Для умової молитви властиво відкривати той полон, в якому знаходимось ми у злих духів. Вона відкриває цей полон і звільняє від нього.

Отже, не треба бентежитися й дивуватися, коли повстають пристрасті з грішного єства або збуджуються духами.

А оскільки пристрасті приборкуються молитвою, то й треба тоді, коли вони повстануть, творити неспішне умом і дуже тихо Ісусову молитву, яка поволі заспокоїть повсталі пристрасті. Іноді повстання пристрастей і нашестя ворожих думок буває таким сильним, що підносить до великого душевного подвигу. Це час невидимого мучеництва. Треба визнати Господа перед лицем пристрастей та бісів довгою молитвою, яка, без сумніву, принесе перемогу.

Продовжуйте вправлятися у виконанні того невеликого правила й думки все більше та більше почнуть заспокоюватись і неміч, яку ви помічали, буде лікуватися. Правило те, якщо ви будете продовжувати його як належиться, викличе у серці біль, який прикує думки до Єдиного, — і блуканню думок настане кінець. З цього моменту, коли Господь сподобить вас вибрати його, почнеться нова перебудова усього внутрішнього, — і ходіння перед Богом стане невідступним.

Закон посту такий: перебувати у Бозі умом і серцем із зреченням усього, відсікаючи будь-яке догоджання собі, не тільки в тілесному, але й в духовному, творячи все на славу Божу й на благо ближніх, приймаючи з охотою і любов`ю працю і терпіння у пості: в їжі, сні, відпочинку, в утіхах взаємного спілкування — все скромно, щоб це не впадало в очі та не позбавляло сил виконувати молитовні правила.

«Запитуєте, чи говорити з іншими про духовне життя?» Говоріть, тільки про своє не розповідайте; а взагалі роздумуйте, пристосовуючись, однак, до стану тих, хто запитує. Буває, що деякі починають про це мову, щоб тільки поговорити. І це краще, ніж

говорити про щось житейське або пусте. Мовчання, якого ви бажаєте, можна дотримуватись тоді, коли ви не є з кимось або не з вами ведеться розмова. Те, що йдучи до когось по потребі, молите Господа положити охорону губам, — добре робите. Краще за все завжди бути з Господом. Але можна й говорити і бути з Господом. Звикайте до цього.

Коли ведете розмову, найбільше бійтеся розтривожити спокій співбесідника яким-небудь запалом або висловлюванням своїх думок наперекір йому, з явним бажанням стати на своєму. Ворог наводить на це, щоб зав`язати суперечку, а від суперечки доведе й до розладу. Не менше також бійтеся говорити про духовне, щоб виказати свою у цьому відношенні мудрість. І це також вороже навіювання, через яке, безсумнівно, зазнаєте насмішок від людей і Божого неблаговоління.

Треба твердо тримати в думці, що вправи, подвиги, поведінка, при всій своїй суттєвій необхідності та повній придатності для зберігання і формування духовного життя та відновлення єства, силу до того мають не самі від себе, не вони формують дух і очищають природу, а Божа благодать, яка проходить через них і ніби отримує доступ, протік до наших сил. Тому ходи в них зі всією старанністю, ревністю, наполегливістю; але свій успіх віддавай Господеві, щоб під їх прикриттям Він будував нас так, як сам хоче та знає.

Вступаючи у подвиг, не на ньому зупиняй увагу та серце, але проминай його, як щось стороннє, розкривай себе для благодаті як готову посудину, повним відданням себе Богові. Хто знаходить благодать, той знаходить її з допомогою віри та ретельності, говорить св. Григорій Сшайський, а не за допомогою однієї ретельності. Яким би добрим не був наш подвиг, але як тільки не віддаємося при цьому Богові, не привертаємо благодаті, то він формує в нас не дух істинний, а дух обманливий, робить з нас фарисея. Благодать — їх душа. Вони настільки істинні, наскільки підтримують і зберігають самоприниження, сокрушення, страх Божий, потребу в Божій допомозі та відцанність Богу. Якщо від них з`являються ситість і самовдоволення — це знак їх неістинного використання або нерозуміння.

Основна, умова всіх внутрішніх перемог є перша перемога над собою, яка полягає в переломі волі і відданні себе Богу з противним відкиненням всього гріховного. Тут зародилася нелюбов до пристрасті, ненависть, ворожість, яка і є воєнною духовною силою і одна замінює ціле військо. Де її немає, там без боротьби перемога вже в руках ворога; і навпаки, де вона є, там перемога уступається нам часто без боротьби. Звідси видно, що як вихідною точкою позитивної діяльності є наше внутрішнє, так воно ж є вихідною точкою і боротьби, тільки з іншої сторони. Свідомість і воля, переходячи на сторону добра, з любов`ю до нього, вражає ненавистю будь-яке зло та пристрасність, притому саме свою. В цьому, властиво, й полягає перехід, перелом. Тому сила, яка бореться з пристрастями, є також ум або дух, в якому свідомість і свобода — дух, який втримується благодаттю. Через нього, як ми бачимо, цілюща сила прибуває до сил через подвиги; через нього ж сила поражаюча, руйнівна приходить в боротьбі до пристрастей. І зворотньо: коли пристрасті повстають, то ціляться безпосередньо в ум, або дух, тобто на підкорення свідомості та свободи. Вони — у святилищі нашого внутрішнього, куди ворог через пристрасті пускає свої розпалені стріли з душевної тілесності, як із засідки. І поки свідомість та свобода цілі, тобто стоять на стороні добра, то яким би великим не був напад, перемога — за нами.

Цим, однак, не стверджується, ніби вся сила перемоги йде від нас, а показується де її початки. Точкою опори для боротьби є наш відновлений дух, а переможною руйнівною силою для пристрастей є благодать. Вона в нас одне будує, а інше руйнується, але знову ж через дух, або свідомість і волю. Той, хто змагається, з голосінням припадає до Бога, жаліючись на ворогів і ненавидячи їх, і Бог в ньому та через нього проганяє їх і розбиває.

Що робить той, на якого напав злий чоловік? Штовхнувши його в груди, кричить: рятуйте! На його голос прибігає сторож і рятує його від біди. Те ж саме треба робити і в мисленній боротьбі з пристрастями, — розсердившись на пристрасть, треба кричати про допомогу: «Господи, допоможи! Господе, Ісусе Христе, Сину Божий, спаси мене! Боже, на допомогу мені прийди, Господи, поспіши мені на поміч!» (див. Пс. 70, 2). Звертаючись так до Господа, вже не відходьте від Нього увагою до того, що робиться навколо вас, а все стійте перед Господом, благаючи Його про допомогу. Від цього ворог, якого пече вогонь, втече не зволікаючи...

Не вступаючи в словесну суперечку з пристрасною думкою, безпосередньо звертаймося до Господа, зі страхом, благоговінням, упованням і повною відданістю Його дії, бо цим самим пристрасне вже відсторонюється від очей ума, які звернені на Господа. Будучи відрізаним від душі такою неувагою, воно саме по собі відходить, якщо відбувається природно; а якщо тут примішується і ворог, то його розбиває промінь умового світла, що виходить від споглядання Господа. І буває так, що душа зразу ж заспокоюється від пристрасних нападів, як тільки звернеться до Господа та заголосить до Нього.

Мисленна боротьба сама виганяє пристрасть зі свідомості, але вона все ще залишається живою, лише ховається. І, навпаки, протилежне діло поражає цього змія в голову. З цього, однак, не слідує, щоб при подвизі можна було припиняти мисленну боротьбу. Одному треба бути невідлучно біля другого, інакше воно може залишитися без всякого плоду й навіть може плодити пристрасті, а не зменшувати пристрасність, тому що під час дії проти одної пристрасті може прилипати інша, наприклад, при пості — марнославство. Якщо це залишити без уваги, то, при всіх зусиллях, не буде ніякого плоду від подвигу. Боротьба мисленна разом з діяльною, розбиваючи пристрасть ззовні та зсередини, знищує її так само швидко, як швидко гине ворог, коли буває оточений і відбивається і ззаду та спереду.

Діяти треба поволі, крок за кроком, поступово зростаючи й посилюючи, щоб було під силу. Інакше наше діяння буде подібним на нову латку на старій одежі. Потреба подвигу має вийти з середини, як хворому іноді потяг і чуття вказують на цілюще лікування.

Приписана боротьба з пристрастями є мисленною. І вона дійсна, тому що, не дозволяючи пристрастям чимось поживитися, тим самим морить їх. Але є і діяльна боротьба з ними, яка полягає в тому, щоб спеціально приймати та робити діла, прямо їм протилежні. Наприклад, щоб придушити скупість, треба щедро роздавати,проти гордості — треба вибрати принижуючі заняття, проти пристрасті веселитися — відлюдництво тощо. Це правда, що один такий спосіб дій не прямо приводить до мети, тому що, терплячи незручність ззовні, пристрасть може просуватися у нутро — або сама, або поступаючись місцем іншій. Але коли з цією діяльною боротьбою поєднується і внутрішня — мисленна, то вони вдвох швидко долають будь-яку пристрасть.